75th Anniversary (1951-2026)

21 вересня 2026 року, у Всесвітній день миру, у Києві відбувся Круглий стіл «75 років Української Ради Миру: уроки історії та виклики миру в XXI столітті», присвячений 75-річчю Української Ради Миру.

Захід організовано Українською Радою Миру, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Національним центром «Мала академія наук України» за участю представників академічних установ, закладів вищої освіти, громадських організацій та міжнародних партнерів. Круглий стіл проходив у змішаному форматі — офлайн та з онлайн-трансляцією.

Головною концептуальною заходу стало розуміння миру не як тимчасової паузи між війнами, а як довгострокової стратегії розвитку людства, заснованої на відповідальності, знаннях і цінностях.

У роботі Круглого столу було розглянуто історію та 75-річний шлях Української Ради Миру, еволюцію її миротворчої місії, роль громадської дипломатії, науки, освіти й культури у формуванні культури миру. Окрему увагу приділено сучасним глобальним викликам, кризі системи колективної безпеки, питанням ядерної та екологічної безпеки, біобезпеки, міжнародної дипломатії та ролі України у формуванні сучасної миротворчої архітектури.

Важливою складовою дискусії стало питання людського капіталу як основи мирного та сталого розвитку. Учасники наголосили на необхідності поєднання післявоєнної відбудови України з розвитком освіти, науки, культури, інновацій та демократичних інституцій.

Особливе місце у програмі посіла тема історичної спадкоємності миротворчої діяльності Української Ради Миру, її засновників та провідних діячів. Окремо було розглянуто внесок Леоніда Кравчука, першого Президента України, у розвиток Української Ради Миру в період 1997–2022 років та формування її інституційної спроможності в незалежній Україні.

Під час підсумкової дискусії учасники обговорили співвідношення безпеки, справедливості та розвитку, роль України у глобальній миротворчій архітектурі та перспективи формування стійкого миру в сучасному світі.

БІЛЬШЕ ФОТО В ГАЛЕРЕЇ

За підсумками роботи учасники ухвалили Декларацію Круглого столу, у якій підтверджено відданість принципам Статуту ООН, свободі, людській гідності, суверенітету й територіальній цілісності держав.

У Декларації особливий акцент зроблено на необхідності досягнення справедливого і тривалого миру для України, зміцненні міжнародної солідарності, розвитку громадянської дипломатії, захисті людської гідності, ядерній та екологічній безпеці, розвитку освіти, науки, культури та людського капіталу.

Окремо підкреслено роль молоді у формуванні культури миру, її участі у громадянській дипломатії, волонтерських, наукових, освітніх і культурних ініціативах. Декларація містить заклик до українських та міжнародних інституцій, академічної і громадської спільноти, бізнесу та громадян до спільної роботи заради справедливого миру та відродження України.

Проведення Круглого столу у Всесвітній день миру стало важливою нагодою відзначити 75-річчя Української Ради Миру, осмислити історичний досвід українського миротворчого руху та визначити сучасні напрями громадянської дипломатії і міжнародної співпраці.

Захід засвідчив необхідність подальшого об’єднання зусиль державних, академічних, громадських та міжнародних інституцій для утвердження справедливого миру, зміцнення безпеки та створення умов для сталого відродження України.

Спільний орієнтир, визначений учасниками Круглого столу, — вільна, суверенна, демократична й безпечна Україна, у якій нинішні та прийдешні покоління матимуть гідне життя і можливості для розвитку.

---------------------------------

ДЕКЛАРАЦІЯ

учасників Круглого столу: «75 років Української Ради Миру: уроки історії та виклики миру в XXI столітті»

м. Київ, Україна, 21 вересня 2026 року

Ми, учасники Круглого столу, організованого Українською Радою Миру, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Націнальним центром «Мала академія наук України»зібравшись у Міжнародний день миру, підтверджуємо відданість принципам Статуту ООН, свободі, людській гідності, суверенітету й територіальній цілісності держав.

Вшановуємо пам’ять загиблих захисників і захисниць України та всіх жертв російської агресії. Висловлюємо вдячність тим, хто захищає нашу державу, допомагає постраждалим і підтримує український народ.

Відзначаючи 75-річчя Української Ради Миру, ухвалюємо цю Декларацію як вираження спільної відповідальності за справедливий мир і майбутнє України.

1. ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

З повагою згадуємо засновників, керівників, членів і партнерів Української Ради Миру, покоління науковців, освітян, митців та громадських діячів, які сприяли захисту життя й міжнародному порозумінню.

Осмислюючи історію з урахуванням обставин кожної доби, вбачаємо наступність миротворчої традиції у відповідальності перед людиною, збереженні історичної пам’яті та готовності до громадянської дії. Український досвід утверджує нерозривність миру, свободи народу й незалежності держави.

2. СПРАВЕДЛИВИЙ МИР І БЕЗПЕКА УКРАЇНИ

Рішуче засуджуємо російську агресію. Справедливий і тривалий мир має ґрунтуватися на її припиненні, відновленні суверенітету й територіальної цілісності України в міжнародно визнаних кордонах, дієвих гарантіях безпеки та відповідальності за вчинені злочини.

Підтримуємо право українського народу захищати державу, самостійно визначати майбутнє та обирати шлях демократичного розвитку і європейської інтеграції. Неприйнятними є мир ціною свободи, легітимізація територіальних захоплень і виправдання агресії. Мирне врегулювання має забезпечувати права постраждалих, виконання домовленостей і запобігання новій війні.

3. ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ І СУСПІЛЬНА ЄДНІСТЬ

Життя, гідність і права людини є головним мірилом миротворчої діяльності. Наголошуємо на необхідності повернення військовополонених, незаконно утримуваних цивільних і депортованих дітей, підтримки родин загиблих та зниклих безвісти, ветеранів, переміщених осіб і всіх постраждалих від війни.

Підтримуємо безпечне добровільне повернення українців додому, доступ до освіти, праці й допомоги. Суспільна єдність потребує справедливості, взаємної поваги, визнання пережитих втрат і збереження пам’яті.

4. МІЖНАРОДНА СОЛІДАРНІСТЬ

Справедливий мир в Україні є визначальним для європейської безпеки й довіри до міжнародного порядку. Закликаємо зміцнювати спроможність міжнародних інституцій запобігати агресії та захищати людей.

Підтримуємо Українську Раду Миру як відкритий майданчик громадянської дипломатії — співпраці університетів, наукових установ, культурних, професійних і громадських спільнот. Її пріоритетами є поширення правди про Україну, міжнародна підтримка й партнерство заради відродження. Наголошуємо на відповідальності за достовірність публічного слова та протидію дезінформації й пропаганді війни.

5. ЯДЕРНА ТА ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

Засуджуємо ядерний шантаж і використання ядерних об’єктів як інструментів війни. Безпека українських атомних електростанцій і запобігання радіаційним загрозам потребують спільної міжнародної відповідальності.

Уроки Чорнобиля та екологічні наслідки агресії зобов’язують посилювати співпрацю задля документування шкоди, гуманітарного розмінування й відновлення екосистем. Підтверджуємо значення напряму «Екологія і мир» для безпечного майбутнього наступних поколінь.

6. МИР ЯК СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ

Розглядаємо мир як довгострокову стратегію розвитку, засновану на безпеці, знаннях і людській гідності. Відродження України має поєднувати відбудову з модернізацією економіки, зміцненням демократичних інституцій і розвитком громад.

Підтверджуємо пріоритет людського капіталу, освіти, науки, культури та інновацій і наступність із засадами Міжнародного форуму «Освіта, наука, інновації: людський капітал у повоєнному відродженні України» 11–12 грудня 2025 року. Науково-технологічний поступ має служити захисту життя та розширенню людських можливостей.

7. МОЛОДЬ І КУЛЬТУРА МИРУ

Визнаємо молодь повноправним учасником формування майбутнього та миротворчої співпраці. Підтримуємо її участь у громадянській дипломатії, волонтерстві, наукових, освітніх і культурних ініціативах.

Освіта для миру має розвивати критичне мислення, громадянську відповідальність і демократичний діалог, поєднуючи відкритість до світу зі збереженням української ідентичності.

8. ЗАКЛИК ДО СПІВПРАЦІ

Закликаємо українські й міжнародні інституції, громади, академічні та громадські спільноти, бізнес і громадян до спільної праці заради справедливого миру та відродження України. Практичні напрями співпраці визначено в Рекомендаціях Круглого столу. Декларація відкрита для підтримки всіма, хто поділяє її принципи.

Наш спільний орієнтир — вільна, суверенна, демократична й безпечна

Україна, у якій нинішні та прийдешні покоління матимуть гідне життя і

можливості для розвитку.

Ухвалено учасниками Круглого столу

м. Київ, Україна, 21 вересня 2026 року.

---------------------------------

На ювілейному заході Української Ради Миру відбулося нагородження почесною відзнакою оганізації “Орден Миру” першого ступеня

СИДОРЕНКА Сергія Івановича члена Дорадчо-консультативної Ради Президії УРМ, доктора фізико-математичних наук, професора, члена-кореспондента НАНУ, Заслеженого діяча науки і техніки України

та вручення Дипломів Посол Української Ради Миру:

	ОСТРОЛУЦЬКІЙ Ларисі Миколаївні члену Дорадчо-консультативної Ради Президії УРМ, відома українська журналістка, головний редактор газети «Світ», Заслужений журналіст України, член Національної спілки журналістів України.
	МАКАРЕНКУ Герману Георгійовичу  члену Дорадчо-консультативної Ради Президії УРМ, диригенту Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка, головному диригенту та художньому керівнику оркестру «Київ-Класик», народному артисту України, кандидату філософських наук, доктору мистецтвознавства, професору, Послу української культури, першому українському музиканту, якому присвоєно звання «Артист ЮНЕСКО в ім'я миру», Почесному громадянину міста Києва.
	ІЛЬЇНУ Михайлу Вікторовичу члену Дорадчо-консультативної Ради Президії УРМ, Голові Правління Федерації Всесвітнього Миру України, доктору філософії.

ВИСТУПИ ДОПОВІДАЧІВ КРУГЛОГО СТОЛУ ДО 75-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ МИРУ

ЗГУРОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ЗАХАРОВИЧ

Голова Української Ради Миру, академік НАН та НАПН України, доктор технічних наук, професор

Українська Рада Миру: 75 років історії відповідальності та громадянської дії

Вельмишановні колеги, друзі, представники дипломатичного корпусу, наукової та освітянської спільноти, громадських організацій, наші міжнародні партнери!

Осмислюючи сімдесят п’ять років діяльності Української Ради Миру в час, коли Україна захищає свою свободу й майбутнє, маємо оцінити пройдений шлях, нинішні завдання та відповідальність перед суспільством.

Для українців мир сьогодні має конкретний зміст. Це збережене життя, повернення людей додому, навчання дітей без загрози обстрілів, повернення військових до родин. Це свобода жити у власній державі, говорити своєю мовою, розвивати культуру й самостійно визначати майбутнє. За кожним із цих прагнень стоять людські долі — головне мірило миротворчої діяльності.

У своєму виступі я спробую поєднати три поняття: історія, відповідальність і громадянська дія. Історія допомагає зрозуміти пройдений шлях. Відповідальність визначає моральні критерії нашої позиції. Громадянська дія втілює цю позицію у практичній роботі. Через цей взаємозв’язок поглянемо на сімдесятип’ятирічний шлях Української Ради Миру.

У вересні 1951 року в Києві було створено Український республіканський комітет захисту миру, діяльність якого продовжила Українська Рада Миру. Першим головою став академік Микола Семененко. Становлення організації пов’язане з представниками української наукової та творчої інтелігенції — Василем Комісаренком, Олександром Палладіним, Борисом Патоном, Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Наталією Ужвій та іншими видатними постатями України.

У той час від завершення Другої світової війни минуло лише шість років. Україна відбудовувала міста і села, мільйони людей жили з пам’яттю про окупацію, фронт і втрату близьких. Водночас світ входив у нове протистояння, а поява ядерної зброї створила загрозу війни небаченого масштабу. Для покоління, яке пережило ті випробування, збереження миру було особистою відповідальністю перед загиблими та перед своїми дітьми і онуками.

Діяльність громадських організацій того часу визначалася радянською політичною системою та її ідеологічними обмеженнями. Водночас за організаційними формами тієї доби важливо бачити людей та їхні прагнення. Для багатьох учених, письменників і митців участь у миротворчому русі була можливістю висловити тривогу за майбутнє людства, підтримувати порозуміння та міжнародні людські контакти.

У цьому прослідковується важлива для нас спадкоємність: знання, талант і суспільний авторитет покладають на людину додаткову відповідальність за долю інших.

У наступні десятиліття змінювалися міжнародне середовище, українське суспільство та форми громадської діяльності. Організацію очолювали академіки Микола Семененко і Василь Комісаренко, письменник Олесь Гончар, перший Президент України Леонід Кравчук. Кожен привносив власний досвід і світогляд. З вдячністю згадуємо їхній внесок, працю членів організації, партнерів і громадських активістів.

Особливим рубежем стало проголошення незалежності України у 1991 році. Місію Української Ради Миру належало переосмислити відповідно до становлення суверенної держави. Українське суспільство отримало можливість говорити зі світом власним голосом, самостійно формувати міжнародні громадські зв’язки, представляти свої інтереси й цінності.

Для Української Ради Миру це означало розвиток громадянської дипломатії, сприяння суспільній злагоді, зміцнення культурних, освітніх і гуманітарних зв’язків із різними країнами. Вагоме місце у цих процесах посіли моральний авторитет Олеся Гончара та державницький досвід Леоніда Кравчука. Роль Леоніда Макаровича в історії Української Ради Миру сьогодні буде предметом окремого виступу. Фундаментальним завданням нової доби стало поєднання загальнолюдських цінностей миру з відповідальністю за власну державу, її демократичний розвиток та утвердження у світі як самостійного суб’єкта міжнародних відносин.

Керуючись цим, Українська Рада Миру використовувала можливості громадянської дипломатії для представлення українського бачення миру, співпраці, дружби та взаєморозуміння між народами, розвивала прямі контакти з громадськими, науковими, освітніми й духовними колами різних країн.

Одним із важливих партнерств цього періоду стала співпраця з Федерацією Всесвітнього Миру. У 2009 році було спільно організовано міжнародну конференцію «Все людство — єдина родина: нове бачення миру в XXI столітті», а у 2013 році представники Української Ради Миру взяли участь у Світовому саміті Федерації Всесвітнього Миру в Сеулі.

Такі заходи давали Україні додаткову можливість говорити зі світом мовою громадянської дипломатії, розширювати міжнародні зв’язки та утверджувати довіру і взаєморозуміння між народами.

Новим історичним випробуванням стала російська агресія, розпочата у 2014 році. Окупація Криму та війна на сході України поставили перед миротворчим рухом принципові питання: за яких умов діалог справді сприяє миру, де проходить межа між пошуком порозуміння і поступками агресору, як поєднати прагнення до миру із захистом суверенітету та прав людей.

Повномасштабна агресія Росії проти України у 2022 році надала цим питанням граничної гостроти і змусила Українську Раду Миру принципово переосмислити філософію миротворчості. Досвід війни показав: миротворчість не може зводитися до пацифізму чи поступок агресору. Справедливий і тривалий мир потребує сильної та стійкої держави, спроможної захистити свободу, суверенітет і людську гідність.

На цьому розумінні ґрунтується оновлена Програма дій Української Ради Миру на період досягнення миру та післявоєнного відновлення України. Програма поєднує суспільну злагоду й консолідацію з формуванням передумов справедливого і тривалого миру. Миротворчість у нашому сучасному розумінні — це системна праця над створенням високорозвинутої, захищеної держави і демократичного суспільства, спроможних власним людським, технологічним та інтелектуальним ресурсом здобути такий мир, захистити його і зробити незворотним.

Важливим інструментом цієї політики стала громадянська дипломатія. Через міжнародні форуми, конференції та експертні зустрічі на майданчиках ООН, Європейського парламенту, українських і зарубіжних університетів УРМ доносить правду про агресію та її наслідки, представляє українське бачення справедливого миру і залучає міжнародних партнерів до відновлення країни. Останніми роками ця робота в основному зосередилася навколо трьох взаємопов’язаних напрямів: екологічної та ядерної безпеки; економічного відродження України; збереження і розвитку людського капіталу.

За напрямом «Екологія і мир» у травні 2024 року в Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського було проведено міжнародний форум про екологічні наслідки російської агресії. У листопаді того ж року ця проблематика була представлена Українською Радою Миру у штаб-квартирі ООН на семінарі «Екологічна безпека під час війни та збройних конфліктів», організованому за участю американського партнера World Information Transfer та Ради з екологічної безпеки України. У 2026 році УРМ продовжила обговорення ядерної безпеки України та уроків Чорнобильської катастрофи на майданчику ООН. Ми привернули увагу міжнародної спільноти до руйнування екосистем, забруднення і мінування територій, наслідків знищення Каховської ГЕС та загроз, пов’язаних з окупацією Запорізької АЕС. Головний висновок полягав у тому, що екологічні та ядерні ризики не знають державних кордонів і потребують спільної міжнародної відповідальності.

Другий напрям — економічне відродження України. У листопаді 2024 року Українська Рада Миру провела міжнародний форум в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана, що об’єднав науковців, представників держави, бізнесу та міжнародних партнерів навколо питань інвестицій, інновацій і структурної модернізації економіки України. Наша позиція полягала в тому, що справедливий і тривалий мир неможливий без сильної економіки, гідних умов для праці, підприємництва й повноцінного життя. Тому підготовка до економічного відродження України має розпочинатися вже під час війни.

Третій напрям — людський капітал. У жовтні 2024 року Українська Рада Миру представила свою позицію на Другому саміті «Партнерство і здоров’я ветеранів» у Європейському парламенті, де йшлося про реабілітацію ветеранів, підтримку родин загиблих та соціальну адаптацію постраждалих від війни.

У грудні 2024 року УРМ разом із Федерацією Всесвітнього Миру та Австрійським інститутом європейської та безпекової політики виступила співорганізатором міжнародної конференції «Європа та Україна: спільні перспективи та цінності» у Дипломатичній академії Відня.

У грудні 2025 року в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова УРМ провела міжнародний форум «Освіта, наука, інновації: людський капітал у повоєнному відродженні України». За його результатами було ухвалено декларацію та рекомендації для органів державної влади й міжнародних і організацій.

Усі ці ініціативи об’єднала одна ідея: людина є головним носієм спроможності України захищатися, відновлюватися і розвиватися. Уже сьогодні маємо думати не лише про завершення війни, а й про те, якою буде Україна після неї. Усередині країни одним із головних завдань УРМ має стати сприяння суспільній злагоді та відновленню довіри. Війна залишає різний досвід — фронту, окупації, втрати близьких і домівок, вимушеного переселення, життя і праці під обстрілами. Маємо допомагати суспільству зберігати здатність чути одне одного, підтримувати ветеранів і родини загиблих, сприяти поверненню й реінтеграції людей, зміцнювати зв’язки між поколіннями, регіонами та громадами.

Особлива відповідальність лежить на науковій, освітній і культурній спільнотах. Точність фактів, протидія дезінформації, культура діалогу і відповідальність за публічне слово є складовими суспільної стійкості. Молоде покоління при цьому має бути не лише спадкоємцем нашого досвіду, а повноправним співтворцем майбутньої України.

Другий стратегічний вимір діяльності УРМ — міжнародний. Україна має не тільки отримувати солідарність і підтримку світу, а й посісти в ньому гідне місце як держава, що пройшла надзвичайно важке випробування, захистила свободу і здатна запропонувати власний досвід поєднання миру, безпеки, демократії та людської гідності. Тому громадянська дипломатія має залишатися одним із головних напрямів діяльності Української Ради Миру. Через міжнародні партнерства ми маємо сприяти тому, щоб український голос був постійно присутній у світовому діалозі про майбутню архітектуру міжнародної безпеки і справедливий мир.

Наш стратегічний орієнтир — Україна не лише як одержувач міжнародної допомоги, а як активний і відповідальний учасник міжнародної співпраці; економічно сильна, високотехнологічна і надійно захищена держава з розвиненою наукою, сучасною освітою та потужним людським капіталом, у якому гуманістичні цінності поєднуються з передовими природничими, технологічними та інженерними знаннями й компетентностями.

Цим визначається майбутня роль Української Ради Миру: бути платформою суспільного діалогу всередині країни і громадянської дипломатії назовні; об’єднувати моральний авторитет, наукове знання та міжнародні зв’язки; допомагати перетворювати досвід війни на досвід творення справедливого і тривалого миру.

Для виконання цієї місії має розвиватися і сама Українська Рада Миру. Вона повинна стати потужним інтелектуальним і громадянським осередком, здатним формувати стратегічне бачення майбутнього України та сприяти його втіленню. Для цього необхідно ширше залучати молодь, розвивати партнерства з університетами, науковими установами, громадськими організаціями та міжнародними інституціями. Авторитет УРМ визначатиметься не лише її сімдесятип’ятирічною історією, а передусім здатністю бачити перспективу, відповідати на виклики часу й досягати конкретних результатів.

Дорогі друзі! Сімдесят п’ять років тому покоління, яке пережило Другу світову війну, прагнуло вберегти наступні покоління від повторення катастрофи. Сьогодні історія знову повторюється. Між цими епохами — величезна відстань. Але незмінним залишається головне: мир потребує не лише прагнення до нього, а відповідальності й громадянської дії.

Саме так ми розуміємо наступність сімдесятип’ятирічної історії Української Ради Миру. Наше завдання — допомагати Україні вистояти сьогодні, відродитися завтра і стати вільною, сильною та мирною державою, здатною здобути справедливий мир, захистити його і передати наступним поколінням.

Дякую за увагу.

ГУБЕРСЬКИЙ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ

Герой Укроїни , члена Президії Українскої Ради Миру, академік НАН та НАПН України, доктор філософських наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України

Майбутнє миротворчих рухів: від декларацій до дій

Шановний Голово!

Шановні учасники конференції!

Шановні колеги!

Дозвольте, насамперед, висловити щиру вдячність організаторам за можливість взяти участь у конференції, присвяченій 75-річчю Української Ради Миру.

Сімдесят п’ять років діяльності - це не лише поважний ювілей окремої організації. Це нагода замислитися над тим, як змінювалися самі уявлення про мир, міжнародну безпеку та роль громадянського суспільства у їх забезпеченні. Особливо актуальним таке осмислення є сьогодні, коли міжнародна система переживає, без перебільшення, одну з найглибших криз від часу завершення Другої світової війни.

Парадоксально, але сьогодні про мир найбільш переконливо говорить саме Україна - держава, яка вже понад десять років живе в умовах збройної агресії, а понад три роки протистоїть повномасштабному вторгненню Російської Федерації.

На перший погляд це може виглядати суперечністю. Проте, якщо уважніше поглянути на історію української державності, стає зрозуміло, що така роль є цілком закономірною. Україна ніколи не була лише споживачем міжнародної безпеки. Від самого початку своєї незалежності вона послідовно демонструвала прагнення бути активним учасником міжнародних зусиль із підтримання миру.

Найяскравішим прикладом цього стала добровільна відмова України від третього у світі ядерного арсеналу після розпаду Радянського Союзу. Це рішення було не лише політичним актом, а й одним із найвагоміших внесків у глобальний режим ядерного нерозповсюдження. Незважаючи на подальші драматичні наслідки порушення безпекових гарантій, Україна засвідчила готовність ставити міжнародну безпеку вище за володіння одним із найпотужніших інструментів стримування.

Водночас внесок України у підтримання миру не обмежувався лише питаннями стратегічної безпеки. Протягом десятиліть українські військовослужбовці брали участь у миротворчих

операціях Організації О’єднаних Націй у різних регіонах світу — від Балкан до Африки та Близького Сходу. Українські миротворці виконували місії у колишній Югославії, Косові, Лівані, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго, Кот-Івуарі та багатьох інших країнах. Загалом понад сорок п’ять тисяч українських військовослужбовців взяли участь у міжнародних миротворчих операціях.

Для української дипломатії участь у цих місіях мала значення, що виходило далеко за межі військової співпраці. Вона стала важливим елементом міжнародної відповідальності України, засвідчила її готовність брати участь у розв’язанні глобальних безпекових проблем і сприяла формуванню репутації нашої держави, як відповідального учасника міжнародного співтовариства.

Україна активно долучалася й до розвитку багатосторонньої дипломатії. Як непостійний член Ради Безпеки ООН вона послідовно підтримувала принципи мирного врегулювання конфліктів, зміцнення міжнародного права, захисту цивільного населення та розвитку превентивної дипломатії. До 2014 року Україна також демонструвала відкритість до міжнародних механізмів моніторингу та співробітництва, зокрема в рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Усе це дозволяє зробити важливий висновок. Сьогодні Україна говорить про мир не лише тому, що сама стала жертвою агресії. Вона говорить про нього як держава, яка тривалий час була одним із контрибуторів міжнародного миру. Саме ця обставина, на мою думку, надає українському голосу особливої легітимності у сучасній дискусії про майбутнє миротворчих рухів. Разом із тим останні роки змусили світ переосмислити саме поняття миротворчості.

Багато інституцій та механізмів, створених після Другої світової війни, формувалися в умовах зовсім іншої міжнародної реальності. Їхнім головним завданням було не допустити повторення глобального військового конфлікту, забезпечити діалог між державами та створити механізми колективної безпеки. Протягом десятиліть ця архітектура загалом виконувала свою функцію. Проте міжнародне середовище XXI століття суттєво змінилося.

Конфлікти більше не обмежуються лише військовим виміром. Вони дедалі частіше поєднують застосування збройної сили з інформаційними кампаніями, кібератаками, економічним тиском, боротьбою за технологічне лідерство, маніпуляціями у цифровому просторі та використанням гуманітарних інструментів як засобу політичного впливу.

Одночасно людство стикається з викликами, які взагалі не мають військової природи, але безпосередньо впливають на міжнародну стабільність. Пандемія COVID-19 продемонструвала, наскільки взаємозалежним став сучасний світ і наскільки важливою є міжнародна солідарність у реагуванні на глобальні кризи. Зміна клімату, енергетична безпека, міграційні процеси, продовольча безпека дедалі більше стають не лише предметом міжнародної політики, а й чинниками миру або конфлікту.

Особливо показовим у цьому контексті став український досвід після 2022 року. Повномасштабне вторгнення Російської Федерації стало безпрецедентним викликом для всієї системи міжнародної безпеки. Водночас відповідь міжнародної спільноти виявила нову закономірність.

Підтримку Україні надавали не лише держави. До неї долучилися іноземні університети, окремі міста, авторитетні наукові установи, міжнародні благодійні фонди, громадські організації, музеї, професійні асоціації, цифрові платформи, волонтерські спільноти та мільйони громадян у різних країнах світу.

Фактично виникла багаторівнева міжнародна мережа солідарності, аналогів якій сучасна історія майже не знає. Саме цей досвід демонструє головну трансформацію миротворчості у XXI столітті.

Якщо у другій половині XX століття мир забезпечувався насамперед через міжнародні норми, міждержавні домовленості та діяльність міжнародних організацій, то сьогодні дедалі більшого значення набувають міжнародні мережі співпраці. Іншими словами, мир уже не лише проголошується. Він створюється щоденною взаємодією університетів, дослідників, громад, міст, молодіжних організацій, волонтерів, митців, ІТ-спільнот і громадянського суспільства.

Саме тому сьогодні, говорячи про майбутнє миротворчих рухів, ми маємо поставити перед собою принципово нове питання. Чи достатньо в сучасному світі лише проголошувати цінності миру? Чи, можливо, головним завданням миротворчих організацій стає формування стійких міжнародних мереж довіри, здатних підтримувати мир навіть тоді, коли міждержавний політичний діалог переживає кризу?

Головна трансформація миротворчих рухів полягає не лише у зміні інструментів їхньої діяльності. Насамперед змінюється саме розуміння того, хто сьогодні створює мир. Традиційно миротворчість асоціювалася передусім із діяльністю держав, міжнародних організацій та професійної дипломатії. Саме вони виступали основними суб’єктами переговорів, посередництва та врегулювання конфліктів.

Однак міжнародна практика останніх десятиліть свідчить про поступове розширення кола учасників миротворчих процесів, які створюють горизонтальні зв’язки довіри, що нерідко виявляються стійкішими за політичні домовленості.  У цьому контексті можна виокремити кілька взаємопов’язаних вимірів сучасної миротворчості.

Перший вимір - освіта та університетська дипломатія.

Університети традиційно розглядалися як центри освіти та науки. Проте у XXI столітті вони дедалі частіше виконують ще одну функцію: стають самостійними суб’єктами міжнародної взаємодії.

Показовим прикладом стала реакція світової академічної спільноти на повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У рекордно короткі строки сотні університетів Європи, Північної Америки та інших регіонів відкрили спеціальні програми підтримки українських студентів, викладачів і дослідників. Ініціатива Scholars at Risk, програма Erasmus+, діяльність Європейської асоціації університетів, а також численних альянсів європейських університетів стали прикладами того, як академічне середовище здатне мобілізуватися на підтримку суспільства, що опинилося в умовах війни.

Водночас університетська співпраця не обмежилася гуманітарною допомогою. Європейські університети започаткували спільні магістерські програми, віртуальну академічну мобільність, подвійні дипломи, дослідницькі консорціуми, програми психологічної підтримки студентів та викладачів, а також партнерства, спрямовані на повоєнне відновлення української вищої освіти. Фактично університети почали виконувати функцію міжнародних агентів довіри. Саме тому сьогодні можна говорити про університетську дипломатію як один із перспективних напрямів сучасної миротворчості.

Другий вимір сучасної миротворчості - наукова дипломатія.

Наука має одну унікальну особливість: вона завжди виходить за межі політичних кордонів. Пошук знань передбачає відкритість, міжнародне співробітництво та постійний обмін ідеями. Саме тому навіть у періоди політичної напруженості наукові контакти нерідко зберігаються довше, ніж інші форми міжнародної взаємодії.

Характерним прикладом є багатонаціональні дослідницькі консорціуми, що працюють у рамках програми “Горизонт Європа”. Їхня діяльність охоплює широкий спектр напрямів - від медицини та цифрових технологій до кліматичних досліджень, енергетичної безпеки та сталого розвитку.

Важливо, що після початку повномасштабної війни Україна не була виключена з європейського наукового простору. Навпаки, українські університети та наукові установи отримали додаткові можливості для інтеграції в міжнародні дослідницькі мережі. Це дозволило не лише підтримати українську науку, але й залучити її до формування спільних відповідей на глобальні виклики.

Не менш показовою є діяльність міжнародних наукових центрів, зокрема CERN, де десятиліттями співпрацюють дослідники з різних країн світу. Незважаючи на політичні суперечності, саме наука часто залишається одним із найбільш стійких каналів міжнародного діалогу.

Отже, сучасна наукова дипломатія вже не є лише інструментом підтримки академічних контактів. Вона поступово стає складовою міжнародної безпеки.

Третій вимір сучасного погляду на миротворчість - молодь як новий суб’єкт миротворчості

Ще донедавна молодь переважно розглядалася як майбутній учасник міжнародних відносин. Сьогодні це уявлення потребує перегляду. Молоді люди дедалі частіше долучаються до міжнародної діяльності ще під час здобуття своєї освіти чи на початку професійної кар’єри. Вони самостійно створюють міжнародні мережі співпраці, організовують волонтерські проєкти, працюють у міжнародних громадських організаціях, беруть участь у гуманітарних місіях і популяризують ідеї миру через сучасні засоби комунікації. Європейські програми “European Solidarity Corps” та молодіжний компонент програми Еразмус+ демонструють, наскільки ефективним може бути молодіжне співробітництво у зміцненні європейської солідарності.

Український досвід після 2022 року значною мірою розширив це розуміння. Тисячі українських студентів стали координаторами міжнародної гуманітарної допомоги, організаторами благодійних кампаній, волонтерами, учасниками міжнародних конференцій та молодіжних дипломатичних форумів. Молоді українці активно працюють у програмах Молодіжних делегатів України до ООН, представляючи позицію держави та суспільства на міжнародному рівні.

Таким чином, молодіжна дипломатія дедалі більше перетворюється на реальний інструмент міжнародного порозуміння, а не лише на напрям молодіжної політики.

Четвертий вимір сучасної миротворчої діяльності, який заслуговує на особливу увагу - це культурна дипломатія.

Якщо дипломатія традиційно звертається до урядів, то культура звертається безпосередньо до суспільств. Саме тому культурна дипломатія відіграє особливу роль у збереженні взаємної довіри навіть тоді, коли політичні контакти ускладнюються.

Повномасштабна війна проти України вкотре продемонструвала, що культурна спадщина є не лише символом національної ідентичності, а й складовою міжнародної безпеки.

Рішення ЮНЕСКО щодо внесення історичного центру Одеси до Списку всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою, стало важливим міжнародним сигналом про відповідальність світової спільноти за збереження культурних цінностей. Паралельно музеї, архіви, бібліотеки та культурні інституції багатьох країн започаткували масштабні програми підтримки українських колекцій, реставрації культурних пам’яток, організації міжнародних виставок та захисту музейних фондів.

Важливу роль у цьому процесі відіграють також міжнародні професійні мережі, діяльність яких спрямована на охорону культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Таким чином, культура, будучи надзвичайно важливим інструментом міжнародного іміджу держави та ствердження її ідентичності, водночас стає інструментом міжнародної солідарності.

П’ятим виміром сучасної моделі миротворчості є, безумовно, так звана “цифрова миротворчість”

Однією з найхарактерніших рис сучасного міжнародного середовища є стрімка цифровізація міжнародної взаємодії. Цифровий простір при цьому створює нові ризики. Дезінформація, інформаційні операції, кіберзагрози та маніпуляції громадською думкою можуть істотно посилювати міжнародну нестабільність. Однак водночас цифрові технології відкривають принципово нові можливості для підтримання миру, і український досвід в цьому плані є надзвичайно показовим. Всім відома платформа “UNITED24” продемонструвала, що цифрові технології можуть стати інструментом глобальної громадянської солідарності. Мільйони людей із різних країн світу отримали можливість безпосередньо долучатися до гуманітарних, медичних, освітніх проєктів та ініціатив відновлення України. З іншого боку, попри воєнні виклики, Україна показує світові взірець розвитку цифрової держави. Екосистема «Дія» стала наочним прикладом того, як цифрові державні сервіси здатні забезпечувати безперервність функціонування публічного управління навіть в умовах широкомасштабної війни. Хоча її головною метою є надання адміністративних послуг, вона водночас демонструє, що цифрова стійкість держави є одним із чинників суспільної стабільності.

Отже, цифрова дипломатія та цифрова взаємодія поступово перетворюються не лише на засоби комунікації, а й на інструменти миротворення. Озвучені аргументи дозволяють зробити важливий висновок. У XXI столітті мир більше не створюється виключно за столом дипломатичних переговорів. Він формується у тисячах горизонтальних зв’язків між університетами, дослідниками, студентами, містами, музеями, цифровими спільнотами та громадянськими організаціями. Саме ці зв’язки поступово формують нову міжнародну екосистему довіри, яка дедалі більше доповнює традиційні механізми дипломатії та міжнародного права.

Яке ж місце Української Ради Миру у новій архітектурі міжнародної миротворчості?

Якщо погодитися з тим, що сучасна миротворчість дедалі більше виходить за межі міждержавної дипломатії та набуває мережевого характеру, закономірно постає питання про місце і роль традиційних миротворчих організацій та ініціатив у цій новій архітектурі міжнародної взаємодії.

Переконаний, що сьогодні ми спостерігаємо не кризу миротворчих організацій, а трансформацію їхніх функцій. У другій половині ХХ століття їхня діяльність значною мірою концентрувалася навколо суспільної адвокації миру, міжнародних конференцій, підтримки діалогу між державами та просування фундаментальних принципів міжнародного права. Усе це залишається важливим і сьогодні. Проте сучасний світ висуває нові вимоги.

Недостатньо лише бути майданчиком для обговорення проблем миру. Не менш важливо ставати простором, де формується практична міжнародна взаємодія. Світова практика демонструє, що багато авторитетних миротворчих організацій уже рухаються саме в цьому напрямі.

Характерним прикладом є Пагвоський рух вчених. Заснований у розпал холодної війни рух спочатку мав на меті сприяти діалогу між науковцями щодо ядерного роззброєння. Проте з часом його діяльність суттєво розширилася. Сьогодні Пагвош є міжнародною мережею експертів, яка поєднує наукові дослідження, експертну дипломатію, неформальний діалог і вироблення рекомендацій для міжнародної політики.

Показово, що саме за розвиток такого формату взаємодії організація була удостоєна Нобелівської премії миру.

Показовим прикладом еволюції та адаптації до змін міжнародної політики є Міжнародне бюро миру, одна з найстаріших міжнародних миротворчих організацій світу. Її сучасна діяльність давно виходить за межі традиційної антивоєнної адвокації. Організація координує міжнародні кампанії, проводить дослідження, працює з молоддю, академічними колами, громадянським суспільством, формуючи широкі міжнародні мережі співробітництва. Подібну еволюцію демонструють ряд інших організацій та рухів, поєднуючи дослідницьку діяльність, медіацію, мирну освіту, підтримку місцевих громад та розвиток міжнародних партнерств. Їхній досвід свідчить про важливу тенденцію: сучасні миротворчі інституції дедалі більше виступають не стільки організаторами окремих заходів, скільки архітекторами довгострокових мереж співпраці.

Саме в цьому полягає одна з ключових тенденцій розвитку миротворчих рухів XXI століття. Їхня цінність визначається вже не лише кількістю проведених конференцій чи ухвалених декларацій. Вона дедалі більше вимірюється здатністю поєднувати людей, інституції та професійні спільноти навколо спільних проєктів.

У цьому контексті відкриваються нові можливості і для Української Ради Миру. Завдяки своїй багаторічній історії, авторитету та широкому колу міжнародних контактів вона може відігравати важливу роль у розвитку сучасної мережевої дипломатії України.

Особливого значення така діяльність набуває саме зараз, коли міжнародна підтримка України дедалі більше виходить за межі міжурядового співробітництва. Після 2022 року сформувалися сотні партнерств між українськими та іноземними університетами, десятки нових партнерств між містами-побратимами, масштабні міжнародні гуманітарні, культурні та освітні ініціативи. Вони часто виникали незалежно одна від одної, відповідаючи на конкретні потреби часу.

Проте наступним логічним етапом може стати їхнє об’єднання у більш стійкі міжнародні мережі співпраці. Саме тут миротворчі організації здатні виконувати унікальну функцію координатора. Наголошую: не керівника, не адміністратора, а саме координатора взаємодії між різними суб’єктами міжнародного співробітництва.

Особливо перспективним видається розвиток співпраці з університетами. Сучасні університети дедалі частіше стають не лише освітніми установами, а й центрами експертного аналізу, наукової дипломатії, міжкультурного діалогу та підготовки нових поколінь лідерів.

Українська Рада Миру могла б виступати партнером таких процесів, підтримуючи міжнародні академічні форуми, молодіжні дослідницькі мережі, літні школи, програми підготовки молодих дипломатів, міжнародні конкурси студентських проєктів із питань миру та безпеки.

Не менш перспективним є напрям взаємодії з громадянським суспільством. Українські громадські організації накопичили унікальний досвід гуманітарної діяльності, міжнародної адвокації, роботи з громадами, розвитку волонтерського руху та міжнародної комунікації. Поєднання цього практичного досвіду з академічною експертизою та міжнародними партнерствами могло б створити якісно новий формат миротворчої діяльності.

Водночас важливо підкреслити ще одну обставину. Сьогодні Україна вже не лише переймає міжнародний досвід. Вона сама дедалі частіше стає його джерелом.

Український досвід функціонування держави в умовах війни, розвитку цифрового врядування, мобілізації громадянського суспільства, міжнародної університетської співпраці, захисту культурної спадщини, гуманітарної дипломатії та міжнародної солідарності вже сьогодні викликає значний інтерес у багатьох країнах світу. Це означає, що українські миротворчі організації можуть виступати не лише учасниками міжнародного діалогу, а й ставати його співтворцями. Якщо у XX столітті значна частина міжнародних миротворчих ініціатив будувалася навколо пошуку компромісів між державами, то у XXI столітті дедалі більшого значення набуває здатність суспільств спільно виробляти довіру.

Саме ця довіра стає головним ресурсом стійкого миру. І саме її формування може стати одним із найважливіших завдань сучасних миротворчих рухів.

Підбиваючи підсумки, хотів би повернутися до питання, яке було поставлене на початку цієї доповіді. Яким може бути майбутнє миротворчих рухів у XXI столітті? Відповідь на це питання значною мірою залежить від того, як ми сьогодні розуміємо саму природу миру. Якщо мир сприймається виключно як відсутність війни, тоді миротворчість неминуче зводиться до припинення бойових дій, укладення політичних домовленостей або підтримання режиму припинення вогню. Однак сучасна міжнародна практика демонструє значно складнішу картину. Стійкий мир формується не лише за столом переговорів. Він народжується у процесі тривалої взаємодії між людьми, інституціями та суспільствами. Саме тому сьогодні дедалі більшого значення набувають ті форми міжнародного співробітництва, які ще кілька десятиліть тому не розглядалися як складові миротворчої діяльності.

Освіта формує взаєморозуміння. Наука створює простір спільного пошуку знань. Культура допомагає зберігати людський вимір міжнародних відносин. Молодь пропонує нові формати міжнародної взаємодії. Цифрові технології відкривають безпрецедентні можливості для глобальної солідарності.

Громадянське суспільство забезпечує сталість міжнародних контактів навіть тоді, коли офіційна дипломатія стикається з труднощами. Усі ці процеси дозволяють зробити ще один важливий висновок: миротворчі рухи сьогодні переживають не кризу, а етап глибокої трансформації. Якщо у XX столітті вони були насамперед простором суспільної адвокації миру, то у XXI столітті вони дедалі більше перетворюються на платформи міжнародної співпраці.

Їхнім головним ресурсом стають уже не лише декларації, а й здатність створювати стійкі міжнародні мережі довіри. Саме в цьому полягає головна особливість сучасного етапу розвитку миротворчих рухів.

У другій половині XX століття міжнародна спільнота будувала мир переважно через міжнародні норми, договори, організації та політичні інститути. У XXI столітті ці інститути залишаються необхідними. Проте вони дедалі більше доповнюються транснаціональними мережами співробітництва, що поєднують державні органи, університети, наукові центри, муніципалітети, громадські організації, культурні інституції, бізнес, молодіжні рухи та цифрові спільноти. Інакше кажучи, мир дедалі більше набуває мережевого характеру. Український досвід останніх років став одним із найпереконливіших підтверджень цієї тенденції. Саме тому Україна сьогодні є не лише державою, що бореться за власну свободу. Вона стала своєрідною лабораторією нових моделей міжнародної солідарності. І цей досвід має значення далеко за межами українського контексту.

Мир у XXI столітті більше не є лише результатом дипломатії. Він дедалі більше стає результатом співпраці всього міжнародного суспільства. І саме тому майбутнє миротворчих рухів — це історія не лише про мир. Це історія про нову культуру міжнародної взаємодії, у центрі якої перебувають довіра, відповідальність і солідарність.

Дякую за увагу.

КРЕМЕНЬ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ

Член Президії УРМ, президент НАПН (1996-2026 роки), Почесний президент НАПН, академік НАН України, академік НАПН України, президент товариства «Знання», доктор філософських наук, професор

Світ у стані турбулентності і конфліктів: чи має мир шанс у xxi столітті

В політичній науці, економіці та міжнародних відносинах дедалі частіше використовується поняття «турбулентність». Якщо запозичити його із природничих наук, то воно означає стан нестійкого руху, коли навіть незначний зовнішній вплив може кардинально змінити напрямок розвитку процесу. Саме такою сьогодні є міжнародна система. Вона перебуває у стані постійних змін, коли попередні правила вже не працюють належним чином, а нові ще не сформувалися.

Аналіз причин сучасної турбулентності, особливостей міжнародних конфліктів та перспектив збереження миру набуває не лише теоретичного, а й практичного значення. Від правильного розуміння цих процесів залежить здатність міжнародної спільноти виробити ефективні механізми співіснування держав, забезпечення міжнародної безпеки та недопущення нових глобальних конфліктів..

Аналізуючи сучасний стан міжнародних відносин, неважко помітити, що конфлікти не виникають раптово. Вони є наслідком глибоких процесів, які протягом тривалого часу накопичувалися у світовій політиці, економіці та суспільному розвитку. Саме тому для розуміння перспектив миру необхідно насамперед з’ясувати, які фактори зумовили нинішній стан турбулентності.

На мою думку, першою і найбільш фундаментальною причиною є перехід людства до нового типу цивілізаційного розвитку. Якщо попередні промислові революції тривали десятиліттями, а інколи й століттями, то сучасні технологічні зміни відбуваються настільки швидко, що суспільство далеко не завжди встигає пристосовуватися до них. Щороку з’являються нові інформаційні платформи, засоби комунікації, цифрові технології, елементи штучного інтелекту, які докорінно змінюють характер праці, освіти, економічної діяльності та навіть міжособистісного спілкування.

Сьогодні людина змушена постійно навчатися, опановувати нові компетентності, змінювати професію або спеціалізацію, адаптуватися до нових умов життя. Такі процеси є природними для розвитку цивілізації, однак вони водночас породжують психологічну невизначеність, соціальну напругу та нерівномірність розвитку різних країн. Якщо одні держави швидко інтегруються у нову економіку знань, то інші відстають, що лише посилює економічну та політичну нерівність.

Другою важливою причиною сучасної турбулентності є глобалізація. Протягом останніх десятиліть вона істотно змінила характер взаємовідносин між державами. Світ став взаємозалежним набагато більше, ніж будь-коли раніше. Економічні процеси, фінансові ринки, транспортні мережі, інформаційний простір та міжнародна торгівля фактично утворили єдину систему.

З одного боку, глобалізація відкрила величезні можливості для розвитку міжнародної співпраці. Значно активізувалися наукові контакти, зросли обсяги світової торгівлі, пришвидшився обмін технологіями, мільйони людей отримали можливість навчатися, працювати та вести бізнес у різних країнах світу. У багатьох випадках саме міжнародне співробітництво стало рушійною силою економічного розвитку.

Разом із тим глобалізація має й інший бік. Вона зробила світ надзвичайно вразливим до кризових явищ. Будь-який великий конфлікт майже миттєво відображається на світових цінах, міжнародній логістиці, продовольчій безпеці та фінансових ринках. Події останніх років наочно показали, що війна вже не залишається проблемою лише двох держав. Її наслідки відчувають країни на різних континентах.

Окремої уваги заслуговує трансформація системи міжнародних відносин. Після завершення холодної війни сформувалося переконання, що міжнародне право стане головним механізмом урегулювання суперечностей між державами. Однак сучасні реалії демонструють значно складнішу картину. Зростає конкуренція між провідними центрами сили, дедалі активніше проявляються регіональні лідери, а геополітичні інтереси нерідко переважають над принципами міжнародного права.

Фактично людство переживає процес формування нового світового порядку. Його особливість полягає у тому, що попередня модель міжнародної безпеки вже не забезпечує необхідної стабільності, тоді як нова ще остаточно не сформувалася. Саме в цей перехідний період найбільше зростає ризик конфліктів, адже держави прагнуть посилити власний вплив, захистити економічні інтереси та забезпечити стратегічну безпеку.

Ще одним фактором турбулентності є загострення боротьби за природні ресурси. Населення планети продовжує зростати, збільшується споживання енергії, продовольства, прісної води та рідкісноземельних металів, необхідних для сучасного виробництва. Це закономірно посилює конкуренцію між державами. У багатьох випадках економічні інтереси поступово трансформуються у політичне протистояння, а інколи й у відкриті воєнні конфлікти.

Не менш важливим чинником є демографічні процеси. Одні країни стикаються зі старінням населення та дефіцитом трудових ресурсів, тоді як інші переживають швидке зростання чисельності молодого населення. Такі диспропорції стимулюють масштабні міграційні процеси, які, своєю чергою, створюють додаткові соціальні та політичні виклики. Питання інтеграції мігрантів, забезпечення соціальної стабільності та збереження культурної ідентичності дедалі частіше стають предметом гострих політичних дискусій.

Особливого значення набуває інформаційний простір. Якщо раніше війни переважно велися на полі бою, то сьогодні боротьба розгортається також у медіа, соціальних мережах та цифровому середовищі. Формування громадської думки, поширення дезінформації, інформаційно-психологічні операції та кібератаки стали невід’ємною складовою сучасних міжнародних конфліктів. Перемога дедалі частіше залежить не лише від військової сили, а й від здатності держави ефективно працювати з інформацією та захищати власний інформаційний суверенітет.

Таким чином, сучасна турбулентність є результатом одночасного впливу багатьох взаємопов’язаних факторів. Технологічна революція, глобалізація, трансформація світового порядку, боротьба за ресурси, демографічні зміни та інформаційне протистояння формують складне середовище, у якому виникають нові виклики міжнародній безпеці. Саме тому сучасні конфлікти істотно відрізняються від воєн минулого століття як за своїми причинами, так і за способами ведення.

В чому відмінність?

Характерною особливістю сучасної епохи є те, що війна перестала бути виключно збройним протистоянням двох армій. Якщо ще у XX столітті результат воєнних кампаній значною мірою визначався кількістю особового складу, танків, артилерії чи авіації, то сьогодні дедалі більшого значення набувають технологічна перевага, швидкість ухвалення рішень, якість розвідки та ефективність використання інформації. Саме тому сучасні конфлікти дедалі частіше називають гібридними, оскільки вони поєднують військові, політичні, економічні, інформаційні та кібернетичні засоби впливу.

Однією з головних особливостей сучасних конфліктів є їхня інформаційна складова. Інформація фактично перетворилася на стратегічний ресурс, який може визначати успіх або невдачу державної політики. Формування суспільної думки, довіра громадян до власної держави, моральний стан населення та військових, міжнародна підтримка — усе це значною мірою залежить від того, наскільки ефективно працює інформаційна політика.

Не випадково сьогодні все частіше говорять про боротьбу за свідомість людини. Використання дезінформації, маніпулятивних повідомлень, фальшивих новин, та масованих інформаційних кампаній може суттєво впливати на політичні процеси, результати виборів, рівень суспільної довіри та навіть на рішення керівництва держав. У такому випадку інформаційний простір стає окремим театром воєнних дій.

Не менш важливою складовою сучасних конфліктів є кіберпростір. Майже всі сфери життєдіяльності держави сьогодні функціонують за допомогою цифрових систем. Банківська система, енергетика, транспорт, зв’язок, медицина, державне управління та оборонний сектор дедалі більше залежать від комп’ютерних технологій. Відповідно, кібератаки можуть завдати не меншої шкоди, ніж застосування традиційної зброї. Виведення з ладу енергетичної інфраструктури, систем зв’язку або державних реєстрів здатне суттєво послабити державу навіть без прямого військового вторгнення.

Особливої уваги заслуговує розвиток штучного інтелекту. Ще кілька років тому ця технологія сприймалася переважно як перспективний напрям розвитку науки. Сьогодні ж вона дедалі активніше інтегрується як у цивільні, так і у військові системи. Штучний інтелект використовується для аналізу великих масивів інформації, планування операцій, обробки розвідувальних даних, управління безпілотними комплексами, прогнозування дій противника та автоматизації процесу ухвалення рішень.

Разом із безперечними перевагами така ситуація породжує і нові ризики. Держави фактично вступили у технологічне суперництво, результат якого визначатиме не лише економічний розвиток, а й військово-політичний баланс сил у найближчі десятиліття. Конкуренція у сфері штучного інтелекту, квантових обчислень, космічних технологій, робототехніки та біотехнологій поступово стає одним із визначальних чинників міжнародної політики.

Особливо наочно ці тенденції проявилися під час російсько-української війни. Ця війна стала одним із перших масштабних прикладів використання новітніх цифрових технологій у практично всіх сферах ведення бойових дій. Безпілотні літальні апарати, супутниковий зв’язок, системи високоточного озброєння, цифрові карти, оперативний обмін розвідувальною інформацією, використання штучного інтелекту для аналізу даних — усе це істотно змінило характер сучасної війни.

Водночас російсько-українська війна показала ще одну важливу закономірність. Попри стрімкий розвиток технологій, вирішальне значення продовжують мати людина, її професіоналізм, моральна стійкість, рівень патріотизму та здатність суспільства до консолідації. Жодні технічні засоби не можуть повністю замінити людський фактор, особливо коли йдеться про захист державної незалежності та національної безпеки.

Не менш важливим є і міжнародний вимір сучасних конфліктів. Війни XXI століття дедалі рідше залишаються локальними. Вони швидко набувають глобального характеру через економічні санкції, міжнародну військову допомогу, інформаційне протистояння, дипломатичні коаліції та вплив на світові ринки. Фактично сучасний конфлікт майже завжди виходить за межі території держав, які безпосередньо беруть у ньому участь.

У цьому контексті виникає ще одна проблема — ефективність існуючої системи міжнародної безпеки. Події останніх років засвідчили, що механізми, створені після завершення Другої світової війни, дедалі частіше виявляються недостатньо дієвими для врегулювання нових викликів. Організація Об’єднаних Націй, попри свій беззаперечний авторитет, нерідко стикається з політичними суперечностями між провідними державами, що ускладнює ухвалення ефективних рішень. Це свідчить про необхідність переосмислення сучасної архітектури міжнародної безпеки та пошуку нових механізмів колективного реагування на глобальні загрози.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що сучасний світ переживає один із найскладніших етапів свого розвитку після завершення Другої світової війни.

Особливе місце серед сучасних конфліктів займає російсько-українська війна. Вона стала одним із найважливіших факторів, що вплинув на розвиток міжнародної системи початку XXI століття. Ця війна продемонструвала як недоліки існуючої системи міжнародної безпеки, так і здатність демократичних держав до об’єднання перед спільними викликами. Події останніх років показали, що мир не може бути гарантований лише міжнародними договорами чи діяльністю окремих організацій. Його забезпечення потребує постійної політичної відповідальності, готовності до співпраці та неухильного дотримання принципів міжнародного права.

Водночас сучасний світ наочно доводить, що навіть у найскладніших умовах залишаються можливості для конструктивного діалогу. Дипломатія, міжнародні переговори, гуманітарне співробітництво, економічні зв’язки та діяльність міжнародних інституцій продовжують відігравати важливу роль у зниженні рівня міжнародної напруженості. Хоча ці механізми не завжди забезпечують швидкий результат, саме вони створюють основу для довготривалого миру.

Не менш важливою є роль громадянського суспільства. У сучасному світі відповідальність за мир покладається не лише на політичних лідерів чи міжнародні організації. Значний внесок роблять науковці, освітяни, журналісти, представники культури, волонтери, молодь та кожен свідомий громадянин. Формування культури миру, поваги до прав людини, толерантності, взаєморозуміння та відповідального ставлення до суспільних процесів є важливою передумовою запобігання майбутнім конфліктам.

Я про це особливо хочу зазначити в контексті ювілейної дати з часу створення Української Ради Миру. Організації, яка впродовж усієї своєї історії зробила суттєвий внесок в збереження миру.

Особливого значення в контексті створення умов для недопущення війни набуває освіта. Саме вона формує світогляд молодого покоління, виховує критичне мислення, повагу до людської гідності, відповідальність за власні рішення та готовність до конструктивного діалогу. Без розвитку освіти, науки та культури неможливо сформувати суспільство, здатне ефективно протидіяти проявам агресії, радикалізму та нетерпимості.

Не можна залишати поза увагою і розвиток сучасних технологій. Штучний інтелект, цифровізація, автоматизація виробництва, космічні дослідження, біотехнології відкривають людству величезні перспективи. Проте їхній вплив залежить від того, з якою метою вони використовуються. Технології можуть сприяти економічному розвитку, підвищенню якості життя та міжнародному співробітництву, але водночас можуть ставати інструментом конфронтації, інформаційного впливу та ведення війни. Саме тому надзвичайно важливим завданням міжнародної спільноти є вироблення спільних правил відповідального використання новітніх технологій.

На мою думку, головним уроком сучасної епохи є усвідомлення того, що безпека більше не може будуватися виключно на військовій силі. Справжній мир можливий лише тоді, коли держави прагнуть не до домінування одна над одною, а до співпраці, взаємної поваги та пошуку компромісів. Саме такий підхід здатний забезпечити стабільний розвиток людської цивілізації у XXI столітті.

Світ сьогодні дійсно перебуває у стані турбулентності, однак це не означає, що майбутнє приречене на постійні конфлікти. Історія людства неодноразово доводила, що після найважчих випробувань відкривалися нові можливості для розвитку та співробітництва. Саме тому збереження миру залежить насамперед від здатності людства зробити правильний вибір — обрати шлях діалогу, взаємної відповідальності та поваги до загальнолюдських цінностей, які залишаються основою стабільного і справедливого світового порядку.

Отже, відповідаючи на поставлене у темі питання, можна зробити висновок, що мир у XXI столітті має шанс, однак він не є гарантованим. Його збереження потребує значних зусиль як окремих держав, так і міжнародної спільноти загалом. Необхідними умовами залишаються повага до міжнародного права, розвиток дипломатії, зміцнення міжнародних інституцій, взаємна довіра, економічне партнерство та відповідальне використання сучасних технологій.

Дякую за увагу.

ЩЕРБАК ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

член Президії УРМ, письменник, публіцист, академік української академії наук, доктор медичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол, лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка 2025 року, ветеран миротворчого руху

«Мир, ядерна безпека, незалежність»

Шановний Михайле Захаровичу,

Шановні колеги, друзі, учасники Конференції!

Наша конференція відбувається в критичний момент світової історії.

Кривавий російський диктатор Путін посилює тотальну геноцидну війну проти України й загрожує європейським країнам НАТО розширенням агресії та гібридними атаками.

На Близькому Сході палає конфлікт, здатний викликати глобальну енергетичну кризу.

Характерно, що в обидвох вогнищах війни лунають ядерні погрози й завдаються удари по ядерних об’єктах. Перейдено червоні лінії довоєнного часу. Світ наблизився до ядерного Армагеддону.

Недаремно 27 січня 2026 року ядерний годинник у Чикаго встановив найнебезпечнішу за всю історію відмітку – 85 секунд до ядерної півночі. Рух стрілок цього годинника примушує нас діяти сьогодні в ім’я майбутнього, не забуваючи минулі сторінки боротьби з ядерною загрозою.

Мені випала висока честь працювати в Українському Комітеті захисту миру, що його очолював Олесь Гончар, з 1985 року.

Незважаючи на те, що радянський рух миру працював під контролем компартії та КГБ в інтересах зовнішньої політики СРСР, він відповідав глибинним інтересам суспільства – жити в умовах миру та ядерної безпеки.

Глобальна ядерна катастрофа на Чорнобильській АЕС 1986 року поставила Україну в епіцентр світової уваги, показала небезпеку руйнування ядерних об’єктів, породила могутній екологічний рух опору і стала одним з чинників здобуття державної незалежності України.

В рамках українського Комітету захисту миру ми зустрічалися в 1986 році в Києві з керівництвом МАГАТЕ й висловлювали протест і обурення щодо політики брехні й подвійних стандартів цього органу ООН.

Чорнобильська катастрофа стала попередженням людству про небезпеку ядерних об’єктів, про неприпустимість воєнних дій поблизу атомних електростанцій.

Сьогодні бачимо, що російський агресор цинічно ігнорує ці застереження, окупувавши Запорізьку АЕС й перетворивши її на військовий об’єкт.

Шановні колеги, будучи народним депутатом СРСР і залишаючись учасником українського руху миру, я брав участь у розслідуваннях ядерних аварій на російських військово-атомних об’єктах на Уралі й мав честь очолювати комісію Верховної Ради СРСР із закриття ядерного полігону в Семипалатинську, Казахстан.

Під час цих відвідин, коли бачив зсередини дію цього зловісного механізму війни, я зрозумів, що російське поклоніння ядерному дияволу перетворилося на справжній культ.

Ядерна зброя для російських шовіністів стала невід’ємною частиною «побєдобєсія» — бундючного переконання у праві Росії диктувати іншим народам свої умови, нав’язувати владу «русского міра».

Атомна зброя – дітище Сталіна, Берії, Курчатова, Сахарова – перетворилася на інструмент залякування України, Європи та США.

Путін та його поплічники постійно погрожують Україні застосуванням ядерної зброї, що, згідно з міжнародним правом, є актом ядерного тероризму.

Пропоную нашій конференції та організаціям-організаторам звернутися до Міжнародного Кримінального суду в Гаазі з вимогою засудити російських ядерних терористів, здатних вчинити злочин проти людства. Імена злочинної трійки добре відомі: це Путін, Лавров, Медведєв.

Наш голос – це голос мільйонів українців і він має бути почутим на міжнародному рівні.

Пропоную також звернутися і встановити партнерські відносини з авторитетною міжнародною організацією «Лікарі світу за запобігання ядерної війни» (IPPNW) зі штаб-квартирою в Бостоні, США і в Женеві, Швейцарія. До цієї організації входить 56 країн світу. Свого часу як лікар я брав участь у діяльності організації, розповідаючи правду про Чорнобильську катастрофу.

Переконаний, що наш голос – голос Української Ради Миру – почутий у світі – згадати б наші виступи в ООН, але він має звучати ще голосніше.

Дорогі друзі,

В умовах кривавої російської агресії ядерної держави проти неядерної України докорінно змінилося, на мій погляд, саме визначення миру.

Я повністю солідаризуюся з думкою Михайла Захаровича Згуровського, висловленою сьогодні. Ми – не абстрактні пацифісти, які не бачать різниці між агресором та його жертвою.

Ми – невіддільна частка нашого героїчного народу, який виборює свободу і незалежність.

Ми не підемо на капітуляцію заради примарного миру.

Для нас мир – це гарантована безпека і відсутність ядерних загроз.

Український мир – це могутні й непереможні Збройні сили України.

Це наша єдність, наша вірність заповітам батьків-фундаторів руху за мир.

Наш мир – це покарання російських воєнних злочинців, які використовують ядерний шантаж для досягнення своїх злочинних цілей.

Друзі, 75 років українського руху миру – це тільки початок нескінченного шляху.

Нас і наших нащадків чекають нові випробування, нові виклики.

Здолаємо. Переможемо.

Слава Україні!

АНДРУЩЕНКО ВІКТОР ПЕТРОВИЧ

Член Президії Української Ради Миру, ректор Українського державного університету ім. Михайла Драгоманова, академік НАПМ України, член-кореспондент НАН України, доктор філософських наук, професор.

«Людина в умовах сучасних цивілізаційних викликів: мир як стратегія розвитку»

Шановні колеги!

Дякую Вам за запрошення взяти участь в ювілейному засіданні Української Ради Миру, за можливість поділитися своїми роздумами щодо розвитку основного чинника формування миролюбної свідомості людей – системи освіти як в Україні, так і в більш широкому європейському просторі. Говорити про освіту в присутності декількох Міністрів освіти і науки України минулих років надзвичайно важко і відповідально. Адже вони – шановні Петро Таланчук, Михайло Згуровський, Василь Кремень, Станіслав

Довгий разом з науковцями, педагогами та колегами з міністерського корпусу не тільки заклали основи освітньої політики Незалежної України, але й окреслили перспективи її розвитку щонайменше, на першу половину ХХІ століття. Саме з їх подачі одним з головних напрямів розвитку освіти України, навіть в період Холодної війни, визначався наратив зміцнення її миротворчих основ, виховання миролюбства. І хоча цей наратив здійснювався на сумнівній духовній основі, гасло «мир-труд-май» свою ідеологічну функцію виконувало. Сьогодні цей наратив набув особливої актуальності та значимості. Російська злочинна війна проти України, численні людські жертви, руйнування критичної інфраструктури, що продовжуються, переміщує його в центр освітньої політики і не тільки. Про мир і миролюбство нині говорять всі – письменники і поети, політики і дипломати, вчені й педагоги-практики, а головне – простий люд - головний суб’єкт і творець цивілізації та культури.

В минулому зроблено немало. Освіта незалежної України, здається, сформувалась як цивілізаційний феномен. Однак проблема провисає. І не тільки через війну. В житті відбуваються різноманітні зміни – від глобального потепління до енергетичного протистояння, від політичної контраверсії до глобального незадоволення людей політикою та політиками, від загрози голоду до загострення психологічної неврівноваженості окремих світових лідерів.

В життя входять нові покоління молоді, які заявляють про себе новими потребами та експектаціями, прагненням до більш високої якості життя або ж загрозливим відстороненням від реального світу. Освіта, яка ще з десяток років влаштовувала всіх, на сьогодні «розлазиться по швах». Вчені та педагоги обґрунтовують все нові й нові пропозиції її оновлення, однак для їх впровадження майже в кожній країні, а в Україні тимпаче, не вистачає не тільки коштів, але й бажання, особливо людей, які знаходяться при владі. Найбільш гострою, викличною проблемою для світу загалом є проблема завершення війни, мирного облаштування світу, ролі в цьому головних екзистенцій так званої «м’якої сили» – науки, культури і просвітництва. В межах дозволеного часу дозволю собі окреслити актуальні проблеми облаштування та розвитку миротворчої освіти у військовий та післявійськовий період сучасної історії. Першим і головним завдання для України і європейського простору на сьогодні є завдання завершення війни й встановлення миру хоча б в європейському просторі. Вітчизняні та міжнародні аналітики в цьому покладають надію переважно на ефективну зброю. Багато хто віддають перевагу міжнародним санкціям, дипломатичним домовленостям між великими державами. Радикально налаштовані політики наголошують на необхідності фізичного усунення путіна, прогнозують занепад, а далі – розпад росії. Віряни покладаються на Бога.

Висновок про те, що нині вирішується доля цивілізації й що проти знахабнілого ворога потрібно об’єднуватись, діяти єдиним фронтом, єдиною волею, з повною мобілізацією людських, матеріально-військових та духовних ресурсів, є правильним і своєчасним. Безсумнівним є й те, що фундаментальну роль в цьому процесі відіграє освіта. Люди живуть так, як вони думають і …думають так, як вони живуть. Освіта, наука і культура формують свідомість, почуття і волю, плекають цінності, що як оті «невидимі демони» обумовлюють доленосний вибір, мислення і діяльність, возвеличують людину або ж кидають її у прірву цивілізаційної невизначеності. «Людина є мірою всіх речей», – повчав людство знаменитий давньогрецький мислитель Протагор (бл. 481 — бл. 411 рр. до н. е.). Саме вона – людина – має стояти в центрі наших роздумів, філософсько-прогностичних пошуків та пропозицій, ефективних практичних перетворень.

Отже, на запитання, якими мають бути світ і освіта в період війни і післявоєнний період розвитку суспільства, відповідь може бути тільки одна – людиноцентричними, розумними, упорядкованими, а значить – життєствердними, миротворчими. Ідея миру є тим незримим об’єднувальним центром, який одухотворює народи і культури, спонука, їх до співпраці, взаємної поваги і солідарності.

Саме тут вимальовується нова історична місія сучасної науки, освіти і культури. Її суть заключається у вихованні людини як людини, її потреби жити в мирі, злагоді і співпраці, любити подібних собі і весь світ, адже, як писав великий Данте, саме любов «рухає сонце і світила». Думка, звичайно не нова. Однак нині вона підсилюється наративами загроз застосування ядерної зброї, а відтак – знищення людства як цивілізації загалом. Свідоме й міцне об’єднання народів світу заради миру не тільки наближає перемогу добра над злом, але й утверджує перспективу збереження й поглиблення цивілізаційного поступу людства. Які ж першочергові наративи ми вкладаємо в поняття «миру» та «миротворчої освіти» й які практичні інновації маємо внести в систему задля її реалізації ? Для підготовки відповіді на нього треба мобілізувати найкращі інтелектуальні й життєво-практичні сили, створити нову стратегію просвітництва, переконати всіх, що іншого шляху ніж миротворчість у людства просто не існує. Всі ми маємо зрозуміти, що: перше, мир – це не тільки відсутність війни, але й модель облаштування життя без насильства, жорстокості, застосування сили, а освіта має переконати людей, що продовження життя, існування людства, можна тільки за наративами істини, добра і краси; друге, мир – це модель життя в єдності світових культур, які формуються на основі розуму та праці і в першу чергу просвітництвом.

Завдання миротворчої освіти у цьому контексті полягає у зміцненні переконань у праві кожної культури на унікальність, а через розуміння унікальності утвердження установки на їх сприйняття як співрозмірних, цінних для спілкування та співпраці; третє, мир – це переконаність у необхідності праці, яка забезпечує добробут і комфортне існування людини. Характерним є й те, що й ця життєва установка найбільш ефективно зрощується освітою. Миротворча освіта тому має розгортатись на основі авторитету праці і творчості, на противагу наративам розбійництва, завоювання та пограбування; четверте, мир – це висока духовність людей, яка закладується в характер дитини спочатку батьками, наповнюється досвідом громадянського суспільства, відточується просвітництвом та головною ланкою – вихованням; п’яте, Миротворча освіта формується на основі поєднання високої раціональності та глибинної чуттєвості, яка утверджує ідеал людини як гармонійної особистості. Її цементуючими основами є віра, надія і любов; шосте, мир – це спроможність народу до самозахисту власних людей, земель і культури від будь-яких посягань ворога.

Миротворча освіта у цьому вимірі розгортається у парадигмі гуманістичної мілітарності, зрощення переконань щодо необхідності виготовлення захисної зброї й разом з тим формування високої моральності, зміцнення авторитету слова, установка бар’єрів протидії ворожим ідеологічним впливам. Миротворча освіта – це навчання та виховання людей жити в мирі, співпраці з повагою одне до одного за системою цивілізаційної солідарності. Впровадження миротворчої освіти є велінням нашого драматичного часу, історичною місією нашого покоління. І тут знову виникає питання: а чи готова нинішня освіта до реалізації цієї місії. На мій погляд, не зовсім, не у всьому й не у всіх. Потрібна нова стратегія освіти, потрібні змістовні інновації й новітня просвітницька методика, завдання створення та впровадження яких, знову ж таки, лежить на наших плечах.

Постійні міждержавні зіткнення, жахливе й безрозмірне накопичення зброї масового знищення, а ще більше - безглузда війна росії проти України потребують від людства нового мислення і дії. І вони мають стати миротворчими. Освіта просто зобов’язана переконати кожного: мир створює, війна вбиває. Людство зобов’язане розумнішати й головним чинником його інтелектуального зростання мають стати наука, культура й освіта, зокрема, миротворча. А ми – її прибічники – маємо стати фундаторами й провідниками у сучасному і майбутньому світі. Саме це й є історичною місією нашого покоління, першим і основним завданням Української Ради Миру, яка бере на себе відповідальність за означену ініціативу не тільки для України, але й для цивілізації.

Дякую за увагу.

НОВОХАЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ДМИТРОВИЧ

Член Президії Української Ради Миру, заступник Голови – директор УРМ, кандидат політичних наук, Посол Миру, ветеран миротворчого руху

«Леонід Кравчук і Українська Рада Миру: моральний вимір лідерства».

Вельмишановний Михайле Захаровичу!

Вельмишановні учасники урочистого засідання!

У цей день ми відзначаємо історичну подію — 75-річчя Української Ради Миру. Для кожного, хто пов'язав із нею свою долю, це не лише ювілейна дата. Це нагода осмислити шлях, пройдений організацією, віддати шану людям, які своєю працею, авторитетом і моральною відповідальністю формували її історію та визначали місію цієї поважної громадської інституції.
Сімдесят п'ять років — це історія кількох поколінь. За цей час змінювалися держави, суспільні устрої, міжнародні відносини, але незмінним залишалося головне — прагнення людей жити в мирі та злагоді, утверджувати гуманістичні цінності, культуру миру, взаємної поваги, діалогу й співпраці.

Протягом усієї своєї історії Рада Миру, попри історичні зміни, різні етапи розвитку та зміну організаційних форм, працювала в інтересах громадян, зміцнення суспільної злагоди, розвитку міжнародних гуманітарних зв'язків і громадянського суспільства. Змінюючись разом із державою, вона невідступно залишалася вірною своєму головному покликанню — служити людині, суспільству й Україні.

Сьогодні ми сприймаємо історію Української Ради Миру як єдину безперервну традицію. Кожен її етап мав свої особливості й відповідав викликам свого часу. Саме тому ми з вдячністю згадуємо тих, хто в різні роки очолював Український комітет захисту миру а згодом Українську Раду Миру та стояв у витоків цієї миротворчої організації.

Серед них — академік Микола Семененко, академік Василь Комісаренко, видатний письменник і громадський діяч Олесь Гончар, академіки, Президент Академії наук Української УРСР Олександр Палладін, Президент НАН України Борис Патон, відомі письменники Леонід Первомайський, Натан Рибак, поет-академік Максим Рильський, Павло Тичина, видатна акторка Наталія Ужвій та інші знані діячі України.

Вони були різними за професією й життєвим досвідом, але їх об'єднувало почуття високої відповідальності перед суспільством. Саме вони заклали етичні традиції організації, які й сьогодні залишаються її найбільшою цінністю.

Відновлення незалежності України стало новим історичним етапом і для нашої організації. Постало відповідальне завдання — зберегти найкращі надбання минулого та водночас утвердитися як сучасна незалежна інституція громадянського суспільства.
У цей переломний період був потрібний лідер, здатний поєднати державницьке мислення, міжнародний авторитет, політичну мудрість, глибокий гуманізм і беззаперечний моральний авторитет.

Саме тому у 1997 році Українська Рада Миру звернулася до Першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука з проханням її очолити.

Це було не просте рішення. Це був стратегічний вибір, який визначив подальший розвиток Української Ради Миру на чверть століття.

Особистий авторитет Леоніда Макаровича був спрямований не на власне утвердження, а на зміцнення самої інституції, її суспільної довіри, міжнародного авторитету та громадського впливу.

Як Перший Президент незалежної України і один із творців української державності він користувався великою повагою як в Україні, так і далеко за її межами.

Проте найціннішим був не лише його політичний досвід. Леонід Макарович приніс до Ради Миру особливу культуру діалогу, повагу до людини, відповідальність державного діяча та глибоке переконання, що мир — це насамперед ціннісна категорія.

Для нього мир ніколи не означав лише відсутність війни. Він ґрунтувався на правді, справедливості, свободі, взаємній довірі, відповідальності перед суспільством і повазі до людської гідності.

Мир був не проявом слабкості, а свідченням політичної мудрості, сили духу та відповідальності перед власним народом.

Леонід Кравчук добре розумів, що молода держава перебуває в зоні підвищеної історичної відповідальності. Мир для України означав не пасивність і не нейтралітет за будь-яку ціну, а здатність приймати складні рішення, зберігаючи гідність і суверенітет. Це не відмова від національних інтересів, а шлях їх цивілізованого захисту.

Таке розуміння миру стало ціннісною основою діяльності Української Ради Миру. Воно визначило її моральні орієнтири, розвиток громадської дипломатії, міжнародного діалогу та утвердження України як відповідального учасника світової спільноти.

Саме ці принципи стали фундаментом нового етапу розвитку Української Ради Миру, нерозривно пов'язаного з ім'ям Леоніда Макаровича Кравчука.

Протягом двадцяти п'яти років — з 1997 по 2022 рік — Леонід Макарович Кравчук очолював Українську Раду Миру. Саме в цей період вона набула нової якості, значно зміцнила свій авторитет в Україні та за її межами, утвердилася як впливова інституція громадянського суспільства і важливий учасник громадської дипломатії.

Під його керівництвом Рада Миру не лише продовжила свою багаторічну діяльність. Вона набула власної української ідентичності, зберігши історичну спадкоємність і водночас остаточно утвердившись як сучасна незалежна громадська організація демократичної України, перетворившись зі структури, що несла спадщину радянської доби, на осередок, який послідовно відстоює національні інтереси України, спираючись на принципи демократії, гуманізму, свободи й міжнародного партнерства.

Ця трансформація вимагала стратегічного бачення, політичної мудрості та особистої відповідальності. Потрібно було зберегти міжнародні контакти, водночас наповнивши їх новим змістом, оновити засади діяльності, систему партнерства та утвердити Раду Миру як незалежний голос українського громадянського суспільства.

Леонід Макарович був переконаний, що Українська Рада Миру має бути суб’єктом громадянського суспільства,  самостійною громадською інституцією — незалежною від державних структур, але водночас надійним партнером держави у формуванні миротворчої політики, морального простору суспільного діалогу, розвитку громадської дипломатії та зміцненні міжнародного авторитету України у світі.

Саме державницький масштаб особистості Леоніда Макаровича Кравчука зробив можливою саме таку глибоку трансформацію організації, зі збереженням її історичної спадкоємності та відкриттям нового етапу розвитку.

Ці досягнення мали цілком конкретний вимір.

У період головування Леоніда Макаровича Українська Рада Миру значно активізувала міжнародну діяльність, розширила співпрацю з авторитетними миротворчими й громадськими організаціями світу, послідовно представляла Україну на міжнародних форумах, конференціях і гуманітарних проєктах. Її голос дедалі впевненіше звучав у міжнародному миротворчому русі, а сама організація утвердилася як один із найавторитетніших суб’єктів громадської дипломатії України.

Проте найважливішим здобутком цього періоду стало не лише організаційне зміцнення. Остаточно сформувався високий духовний авторитет Української Ради Миру, заснований на послідовності, відповідальності, відкритості до діалогу.

Ті, кому пощастило працювати поруч із Леонідом Макаровичем, пам'ятають його як людину високої культури, мудрості й виняткової поваги до співрозмовника. Він умів уважно слухати, не поспішав із категоричними висновками, прагнув не протистояння, а взаєморозуміння. Він не нав'язував свою думку авторитетом, а переконував силою аргументів, не роз'єднував, а об'єднував людей.

Такі людські якості визначали і його стиль керівництва Українською Радою Миру. Вони створювали атмосферу довіри, взаємної поваги та відповідальності, без яких неможливі ні громадське служіння, ні справжня миротворча діяльність.

Озираючись на цей двадцятип'ятирічний період, можна впевнено сказати, що Українська Рада Миру стала не лише авторитетною громадською організацією, а й моральним авторитетом українського громадянського суспільства, важливим учасником міжнародного діалогу та народної дипломатії.

Саме духовна спадщина Леоніда Кравчука — його державницьке мислення, гуманізм, культура діалогу, відповідальність перед суспільством і вірність принципам миру — стала одним із найцінніших надбань Української Ради Миру.

Відзначаючи 75-річчя організації, ми усвідомлюємо, що сьогодні вшановуємо не лише історію Ради Миру, а й школу морального лідерства, яку уособлювали її керівники, які формували й зміцнювали гуманістичний авторитет організації.

Нині Українську Раду Миру очолює академік НАН України Михайло Згуровський - видатний український учений, який має значне міжнародне визнання, гідно продовжує традиції своїх попередників, зміцнюючи авторитет організації в Україні та на міжнародній арені.

Відповідальність за продовження цих традицій сьогодні покладається й на нас. Від нашої вірності принципам гуманізму, миру, справедливості та служіння Україні залежить майбутнє Української Ради Миру, її суспільний авторитет і значення для наступних поколінь.

Змінюються покоління, змінюються історичні обставини, але незмінними залишаються цінності, на яких стоїть Українська Рада Миру: людська гідність, свобода, справедливість, відповідальність і мир.

Саме ці цінності є найдорожчою спадщиною наших попередників, моральним дороговказом для сучасників і заповітом для майбутніх поколінь. У цьому — справжній моральний вимір лідерства Леоніда Макаровича Кравчука. У цьому — сила й історична місія Української Ради Миру.

Дякую за увагу.

Слава Україні!

РЕКОМЕНДАЦІЇ КРУГЛОГО СТОЛУ (стисла версія)